Проблема корупції досі лишається у трійці найактуальніших для нашої держави

Бути викривачем непросто – доводиться витрачати час на “кабінетну війну”, співпрацювати з силовими структурами. Деякі антикорупційні справи тягнуться в судах роками (наприклад, існує думка, що «легше заплатити, ніж подати в суд і роками чекати на відновлення справедливості»).

Також багато хто побоюється помсти з боку корупціонерів і не хочуть наражати на небезпеку себе та свої родини.

Ще одна причина мовчання – потенційні викривачі просто не знають, як донести до суспільства відомі їм факти корупції. Люди не повідомляють про корупцію, бо банально не знають, що таке корупція і куди про неї слід повідомляти. Вони десь чули про те, що створені нові органи, наприклад, Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), і вважають, що це єдиний орган, призначення якого – боротьба з корупцією. І всі заяви прямують туди. Але це орган, який бореться з корупцією у вищих ешелонах влади.

Також люди не повідомляють про корупцію через те, що створюється враження, що корупціонери безкарні. Тобто, корупціонерів затримують перед телекамерами, але потім відпускають, і до в’язниці ніхто не потрапляє. 

Немає реального покарання або повернення коштів до бюджету, які були звідти вкрадені чи привласнені (частка виправдувальних вироків у всій системі становила менше 1%, однак частка таких вироків у суто корупційних справах збільшується до 9%. Тобто корупцію виправдовують у дев’ять разів частіше, ніж звичайні злочини). Народ зневірюється. Люди думають: “От я повідомлю, а далі це все зійде нанівець? Хтось отримає черговий хабар за те, щоб його відпустили, і на цьому все завершиться”.

Моніторингом рівня довіри до органів, відповідальних за запобігання і протидію корупції, займається Центр Разумкова. Його соціологічні дослідження показують, що загалом рівень довіри до владних інститутів є досить низьким порівняно з довірою до суспільних інститутів (де лідерами є волонтерські та громадські організації), а частка тих, хто довіряє владним інститутам, істотно нижча за частку тих, хто їм не довіряє. Найвищі показники довіри серед органів, відповідальних за запобігання і протидію корупції, має СБУ – 29,4% (недовіри – 53,4%). На другому місці НАБУ – йому довіряють 28,1% опитаних (скоріше не довіряють – 52,3%). Гірші показники довіри у прокуратури – тільки 10,3% (недовіри – 80%) та поліції – 23,7% (недовіри – 63,9%). Рівень довіри до НАЗК не вимірювався.

За даними соціологічного дослідження 2015 року, 45,5% українців декларують готовність повідомляти про корупцію (дослідження проводилось Київським міжнародним інститутом соціології в координації з Lake Research Partners та Каракоюн Стретеджіз в рамках проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з Міжнародного Розвитку (USAID) та здійснюється PACT, Inc. в Україні). Ще у листопаді 2014 року тільки 13% українців заявили про готовність повідомляти про корупцію правоохоронним органам. Попри такі дані, кількість викривачів, які повідомляють про випадки корупції у реальному житті, а не просто заявляють про готовність повідомити, становить 2%. 34,6% громадян вважають це даремним, 17% не вважають це необхідним, майже 8% вважають це небезпечним і ще майже 5% не бажали або побоювались надавати своє ім’я.

Результати Всеукраїнського муніципального опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» від імені Міжнародного республіканського інституту, свідчать про те, що

суттєва частка українців (від 13% до 62% залежно від регіону) не вважає, що зробити послугу, дати подарунок або хабара місцевому чиновнику – це прояв корупції. 

Однак зросла кількість респондентів, які вважають, що пересічні громадяни також мають долучатись до протидії корупції. Тоді як у минулі роки так вважали лише 17% населення, на сьогоднішній день 24% громадян вбачають і свою роль у боротьбі з корупцією (набагато більше вважають відповідальними Президента, Прем’єр-міністра, Кабмін та ВРУ). Це проблема, оскільки громадяни не бажають залучатися до викриття корупції і, більше того, є толерантними до неї. Майже третина українців готова виправдовувати корупцію, коли це стосується її інтересів.

Проте, проблема корупції досі лишається у трійці найактуальніших для нашої держави – це засвідчили 56% респондентів дослідження “Барометр світової корупції” Transparency International. На питання, чи знизився рівень корупції за останні чотири роки, 72% українців відповіли заперечно. Спроби уряду змінити цю ситуацію 86% опитаних оцінюють негативно. І це не дивно, адже 38% наших співгромадян протягом останнього року давали хабар при взаємодії з органами влади, найчастіше у початкових і середніх навчальних закладах (38%), медичних установах (33%), при взаємодії з дорожньою поліцією (33%), у системі професійної освіти (31%), при оформленні виплат по безробіттю (9%) або соціальних пільг (6%). При цьому вважають за непотрібне повідомляти про корупцію 42% опитаних, адже 16% – переконані, що це нічого не змінить, а 14% бояться наслідків такого викриття.

Відповідно до дослідження “Права людини в Україні”, рівень активності громадян, спрямованої на захист своїх прав, є невисоким; з тих осіб, які зіштовхувалися із порушеннями прав людини, лише 46% робили такі спроби (дослідження проводилось з 22 жовтня по 6 листопада 2016 року Фондом «Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО «Центр інформації про права людини» і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини).

Навіть серед молоді рівень відмови від захисту своїх прав у випадку їх порушення сягає близько 50% (серед громадян більш похилого віку – 62%). З тих осіб, які намагалися захищати свої права, лише 36% вказали, що це їм переважно вдавалося. Рівень активності громадян у сфері захисту прав людини мало різниться в різних регіонах України, проте рівень успішності в цій сфері є дещо вищим в Західному та Центральному регіонах (де він склав близько 40%, тоді як в решті регіонів успішний досвід мали лише 25% опитаних). На думку опитаних, найефективнішими способами захисту прав людини в Україні є звернення до ЗМІ, Європейського Суду з прав людини, використання родичів та знайомих, і тільки потім звернення до суду або поліції. При цьому близько 19% опитаних вважають, що жодних ефективних засобів захисту прав людини у нас не існує, і ще майже стільки ж респондентів не змогли їх визначити. Натомість особи, які успішно захищали свої права, відносно частіше згадували такі варіанти, як власні дії (аж до насильницьких) та захист прав за допомогою хабаря.

Отже, щоб людина наважилася викрити корупцію, зазвичай мають бути дотримані гарантії безпеки й анонімності, захист трудових прав від адміністративного та морального тиску, існування незалежного органу з захисту прав викривачів.